Навіщо я це малюю?

Час від часу я сама себе про це питаю.

Навіщо малюю ще одну квітку? Ще одного птаха? Навіщо закручую лінію, переплітаю її з іншою, змушую листок проростати з хвоста, а стебло — проходити крізь дивну петлю?

Можна було б знайти дуже розумну відповідь. Сказати, що я досліджую український орнамент, шукаю нову мову Київського розпису, переосмислюю давні форми…

І все це так.

Але правда починається трохи раніше.

Іноді воно просто проситься назовні.

Одна лінія народжує наступну. З’являється листок — і раптом йому потрібен птах. Птахові потрібен рух. Лінія закручується, зустрічається з іншою, проходить під нею, виринає знову — і композиція поступово починає жити за власними законами.

І найцікавіше відбувається потім.

Через деякий час я знаходжу в давньому орнаменті майже той самий принцип. Дивлюся на середньовічні книжкові заставки, на тератологічні орнаменти, де птахи, звірі, рослини й плетіння зливаються в одну химерну форму, — і раптом упізнаю щось дуже близьке.

Не форму.
Не малюнок.
Принцип руху.

Лінія не хоче закінчуватися. Вона хоче стати стеблом, крилом, хвостом, листком, знову переплестися — і продовжитися.

І тоді я повертаюся до власних старих робіт і бачу: а це вже було. Птахи, що проростають рослинами. Стебла, пропущені крізь кільця. Петлі й переплетення. Форми, про які важко сказати однозначно: це листок чи крило? хвіст чи пагін?

Виходить, рука іноді знає раніше за голову.

Можливо, саме тому не варто щоразу вимагати від творчості пояснення ще до того, як вона відбулася. Ми звикли запитувати: яка ідея? що я хочу сказати? навіщо я це роблю?

А якщо іноді все навпаки?

Спочатку щось усередині шукає форму. Ми дозволяємо йому з’явитися — у лінії, кольорі, слові, русі. А вже потім починаємо розуміти, що саме вийшло назовні і чому воно так довго просилося бути створеним.

Мабуть, творчість не завжди починається з «навіщо».

Іноді вона починається з трохи дивного відчуття:

«Я ще не знаю навіщо. Але воно хоче бути».

А сенс наздожене потім.