Рідні

Історія із “Моя дорога до себе”

Деякі люди, попри відстані в кілометри й століття, чомусь здаються рідними.

Не за паспортом.

Не по крові.

А за світоглядом.

За вчинками.

За Духом.

Одним із таких людей для мене став Григорій Сковорода.

Мабуть, ця історія ще не завершена. І мені чомусь здається, що в неї буде продовження. Але почати її хочеться саме зараз.

Любов до каліграфії, мабуть, дісталася мені від тата.

Він мав надзвичайно красивий почерк. Навіть в армії якийсь час служив писарем… Світла йому пам’ять.

А я ще з дитинства любила вимальовувати всілякі закручені розчерки, додаючи їх до букв і слів. Мене завжди захоплювало, як кілька простих ліній можуть перетворитися на щось живе й неповторне.

Тому, коли я побачила курс зі скоропису Григорія Сковороди, довго не вагалася. У ньому дивовижним чином поєдналися одразу дві теми, які були мені близькі: каліграфія і світ Григорія Савича.

Тоді я ще не здогадувалася, що цей курс стане для мене не лише знайомством зі старовинним письмом, а й початком зовсім іншої подорожі.

Мене захоплювала краса його думок, потім — і його літер. З великою цікавістю я читала про те, як він навчав учнів, а згодом я почала відкривати для себе саму людину.

Не ту, яку ми вивчаємо в школі.

А живого Григорія Савича.

Людину, яка не боялася йти власною дорогою.

Яка шукала не слави, а свободи.

Яка вчила не лише словами, а всім своїм життям.

І чим більше я читала його твори, листи й спогади сучасників, тим сильніше відчувала дивне відчуття.

Наче ми вже давно знайомі.

Навчаючи студентів, мені іноді хотілося порадитись саме з ним. І я часто задавала собі питання: А що б сказав з цього приводу Григорій Савич? А іноді навіть зверталася до нього подумки.

І я знала відвовіді. Можливо, я знаходила їх у власному серці. А може, деякі ідеї й справді приходили в мою голову від нього.

Наче між нами — не кілька століть, а лише одна довга розмова, яку життя колись перервало, щоб одного дня ми могли продовжити її знову.

І попри те, що багато його творів я ще не прочитала, каліграфію Вчителя все ще вивчаю, а скорописи ще чекають свого завершення, цей дивний зв’язок нікуди не зник. Я його відчуваю. Наче теплий спогад про давнього товариша.

Цікаво, а чи може він подивитися на наш світ моїми очима?