Головний інструмент

У моєму житті було багато інструментів пізнання. І я не була б собою, якби не захопилася дзен-буддизмом, нумерологією, китайською «Книгою змін», Ошо-дзен Таро або якби двадцять років не знаходила відповіді про сенс життя в Кабалі.

Кожен із цих шляхів залишив у мені щось своє.

Дзен навчив слухати тишу.

«Книга змін» — приймати зміни.

Кабала — ставити запитання про сенс життя.

Мистецтво — бачити символи.

Казки — говорити просто про складне.

Та сьогодні, озираючись на свій шлях, я усвідомлюю, що серед усіх інструментів був один — найголовніший. Той, що був зі мною від самого початку. Той, що ніколи не зраджував і не підводив.

Цим інструментом було моє тіло.

Саме воно завжди реагувало чесно. Його не могли заплутати ні сумніви розуму, ні поради. Воно безпомилково відгукувалося на правду.

Коли знаходився відсутній пазл або потрібний фрагмент тексту, по тілу пробігали знайомі «мурахи». Воно стискалося від страху, наповнювалося теплом від любові, відчувало радість ще до того, як її встигав пояснити розум.

Я вчилася його слухати: на курсах Норбекова, у східних танцях, під час занять тайцзіцюань. І тепер знаю: саме воно найчастіше підказувало мені правильний напрямок.

З роками я зрозуміла, що вміння відчувати своє тіло — це особлива, дуже глибока чутливість. Можливо, саме тому в багатьох духовних практиках так багато уваги приділяється медитації. Не для того, щоб втекти від світу, а щоб на мить зупинитися, прислухатися до себе і почути.

Можливо, саме тому життя й дарувало мені так багато різних інструментів. Кожен із них відкривав щось своє. А деякі — допомагали краще почути найголовніший.