Як народжується витинанка? Напевно, у кожного майстра — по-своєму. Та й у кожної витинанки, як у кожної пісні чи картини, є своя історія.

Одні народжуються під враженням від подій чи свят, інші — навіяні народними піснями, легендами або спогадами дитинства. Але в кожній із них живе частинка душі автора.

Мої витинанки — це пошук нових ідей, нових форм, нових ліній. Пошук гармонії.

Іноді мені здається, що витинанки самі знаходять мене. Спочатку народжується ледь відчутне внутрішнє світло, потім — образ, а вже за ним приходять лінії. Буває, душа ніби переповнюється красою, і втримати її всередині вже неможливо. Тоді з-під ножиць випархують паперові голуби й ангели, народжуються сніжинки, зірки, дерева життя.

Для мене витинанка — це коріння. Моя опора. Мій зв’язок із родом. Саме вона щоразу нагадує мені, звідки я виросла і що надає мені сили рухатися далі.

Пам’ятаю, як уміло малювала й вирізала голубків моя бабуся Маруся (Царство їй Небесне). Для мене, маленької дівчинки, це було справжнім дивом.

Мабуть, тому й моя перша витинанка була з голубкою. Тоді мені здавалося, що для творчості не існує жодних правил чи обмежень. Немов сам розправляєш крила й злітаєш угору білим птахом, з’єднуючись із власною душею.

Згодом я зрозуміла: витинанка — це не просто папір і ножиці.

Це мистецтво, де з порожнечі народжується образ.

Де віднімання стає творінням.

А в кожному вирізаному візерунку залишається не лише форма, а й сенс, очищений від усього зайвого.

Мені здається, кожна витинанка — це маленький автопортрет її автора. Навіть якщо на ній немає людського обличчя. У виборі ліній, ритму, симетрії, у кожному вирізаному візерунку ми залишаємо частинку себе. Саме тому двох однакових витинанок не існує, як не існує двох однакових людських душ.

Витинанка вчить бачити світ простішим і водночас глибшим. Вона відкриває гармонію там, де, здавалося б, є лише білий аркуш паперу. Це своєрідна розмова з тишею, де кожен проріз — це ще один крок до внутрішньої ясності й тієї невидимої краси, яка прагне народитися.

І щоразу, коли візерунок набуває завершеної форми, я відчуваю, що народилася нова історія.

Витинанка стає схожою на молитву. На тихий діалог із власним серцем. У ній завжди присутнє світло, навіть якщо воно вирізане з тіні. Адже мистецтво витинання вчить нас: краса народжується не лише в додаванні, а й у відніманні, у звільненні від зайвого.

Недаремно в народі кажуть:

«Як у хаті витинанка, то й добро стоїть на ґанку».

У цих простих словах прихована велика мудрість. Витинанка не лише прикрашає оселю. Вона приносить у неї тепло, затишок і гармонію. У вирізаному з паперу візерунку живе пам’ять поколінь, любов до рідної землі й віра в красу світу.

Так народжується витинанка — у тихому трепеті серця, у натхненні, що приходить зненацька, у спогадах і мріях.

Вона не потребує гучних слів. Говорить лінією, ритмом, світлом і порожнечею.

І кожен, хто бере до рук ножиці й папір, стає продовжувачем давньої української традиції, у якій зі звичайного аркуша народжується цілий світ.

Моя перша витинанка