Водоспад Любові

Є картини, про які можна багато розповідати. А є такі, що знають про нас більше, ніж ми самі. Вони народжуються не з думок, а з якоїсь глибини, до якої словами майже неможливо дістатися. Лише через багато років починаєш розуміти, що насправді було намальовано.

Такою стала для мене картина «Водоспад Любові».

Разом із нею народилося багато моїх ілюзій.

Колись мені здавалося, що десь існує людина, яка зрозуміє мене до останнього поруху душі. Що одного дня закінчаться всі пошуки. Що щастя можна знайти, якщо достатньо довго йти до нього.

Минуло багато років.

Сьогодні я вже не називаю ті мрії помилкою.

Якби не вони, я, можливо, просто не вижила б.

Вони підтримували мене тоді, коли справжніх відповідей ще не було. Допомагали підводитися після розчарувань. Дарували сили вірити, чекати і не втрачати надії.

Ми часто говоримо про ілюзії так, ніби вони лише віддаляють нас від істини.

А мені здається, що іноді вони стають містками, якими душа переходить найважчі періоди свого життя.

Бо навіть помиляючись, вона продовжує шукати.

І лише тепер я починаю розуміти, що весь цей час шукала не людину.

Я шукала Любов.

Не людське почуття.

Не романтичну історію.

А ту Любов, яка існувала задовго до нас і залишиться після нас.

Людина не створює Любов.

Вона може лише віддалятися від Неї або наближатися.

Може намагатися Її пізнати, бо десь у найпотаємнішому куточку душі пам’ятає про Неї.

Саме тому ми впізнаємо Її у красі світу, у творчості, у жертовності, у доброті, у дитячій усмішці, у погляді людини, яка любить без умов.

Іноді нам здається, що це інша людина подарувала нам Любов.

Та, можливо, вона лише допомогла на мить наблизитися до Її Джерела.

Бо жодна людина не здатна вмістити Безмежність.

Але декому щастить трохи більше.

На коротку мить зникають усі межі.

І людина вже не стоїть біля Водоспаду.

Вона стає його краплиною.

Тоді вже не ти любиш.

Любов проходить крізь тебе.

Саме про це колись народилися слова:

Тече крізь мене Вічності ріка…

Мабуть, усе, що ми пишемо, малюємо чи співаємо про Любов, — це лише краплинка Її краси.

Недостатньо, щоб описати Безмежність.

Але, можливо, достатньо, щоб нагадати комусь дорогу до Неї.

І тому сьогодні я вже не хочу нічого доводити чи пояснювати.

Що б ми не написали про Любов, цього завжди буде замало.

Ми можемо лише передати відблиск Її Світла.

На мить торкнутися Її Вічності.

А далі…

Далі історія триває.

Її писали задовго до нашого народження.

Її продовжують писати мільйони людей своїм життям.

І, хочеться вірити, писатимуть ще довго після нас.

Тому тут я не ставлю крапку.

…

Бо цю історію не ми почали.

І не нам її закінчувати.