Дитячі казки

Історія із “Моя дорога до себе”

Не знаю, чи всі діти люблять казки. Мені здається, що так.

Та, мабуть, і кожен дорослий зберігає у серці свою особливу казку. Ту, яку колись слухав із затамованим подихом. Або ту, що й досі допомагає вірити в добро.

Мою любов до казок подарував дідусь Василь.

Він був справжнім казкарем. Не читав із книжки, а вигадував історії просто на ходу. Здавалося, що вони народжувалися самі. Одна за одною.

Найбільше я любила ті моменти, коли дідусь раптом запитував:

— А що було далі?

І тоді вже я могла вигадувати продовження. Для маленької дівчинки це було справжнє диво. Я ніби ставала співавторкою казки.

Тоді я ще не знала, що минуть роки, і сама писатиму казки для дітей.

Мабуть, саме з тих теплих вечорів живе в мені віра, що навіть найскладніші історії можуть мати щасливе завершення. Не тому, що так буває завжди. А тому, що саме така віра допомагає людям знаходити сили йти далі.

Дякую тобі, любий дідусю.

Мені дуже хочеться вірити, що кожна моя казка — це маленьке продовження тих історій, які ти колись подарував мені.